Пастка лукавого: чому ніколи не варто надіятися лише на себе?

Я все мушу встигнути, на мені все тримається, цього без мене не зроблять, це без мене не відбудеться, я повинен за цим простежити… Продовжувати? Впізнаємо себе у цих словах? Нам сьогодні здається, що світ завалиться, якщо раптом ми щось там не догледимо. Але так не є. Насправді валиться весь наш духовний світ, якщо ми дозволяємо егоїзму та самонадіяності брати верх над здоровим глуздом і довірою до Бога.

Пропонуємо зануритись у повчання Никодима Святогорця – пустельника, який вчить нас чути голос Бога насамперед, а не свій.

“Не покладатися на себе, любий мій брате, так необхідно в нашій боротьбі, що без цього, будь певен, не тільки не зможеш отримати бажаної перемоги, але й не встоїш навіть проти незначного нападу ворога. Закарбуй це глибоко в своєму умі і серці.

З часу переступлень нашого прабатька, ми, попри ослаблення своїх духовно-моральних сил, звичайно маємо дуже високу думку про себе. Хоч щоденний досвід дуже болюче переконує нас у брех­ливості такої думки про себе, ми в незрозумілому самообмані не перестаємо вірити, що ми є «щось», і то «щось» важливе. Але ця наша духовна неміч, яка дуже важко помічається і усвідомлюється, є понад все инше в нас противна Богові, як перше породження на­шого зосередження на собі і самолюбства й джерело, корінь і при­чина всіх пристрастей та всіх наших падінь. Вона зачиняє ті двері в умі чи в дусі, що тільки через них звичайно входить в нас благодать Божа, не даючи їй увійти всередину й замешкати в людині. Тому благодать і відступає від людини. Бо як вона може увійти для про­світлення і допомоги в ту людину, яка думає про себе, що вона є щось велике, що сама все знає й не потребує жодної сторонньої допо­моги? Нехай Господь вирятує нас від такої люциферівської хвороби і пристрасти! Зарозумілих Бог суворо картає словами пророка: «Горе тим, хто у своїх очах мудрі та перед собою самими розумні!» (Іс. 5,21). Тому й апостол каже нам: «Не будьте зарозумілі на себе» (Рим. 12,16).

Ненавидячи цю злу зарозумілість, Бог нічого так не любить і не бажає так бачити в нас, як щире усвідомлення нашої нікчемности і повну впевненість та відчуття, що найменше в нас добро, в нашій природі і в нашому житті, походить від Нього єдиного як джерела всякого блага, і що від нас не може взяти початок жодне справжнє добро: ні добра думка, ні добре діло. Ось чому сам Він і намагається насадити цей небесний паросток в серцях своїх улюблених друзів, збуджуючи в них бажання не цінити себе і утверджуючи бажання не надіятись на себе, деколи через благодатну дію і внутрішнє просвіт­лення, деколи зовнішніми ударами й скорботами, деколи несподі­ваними й майже непереборними спокусами, а деколи й иншими способами, не завжди для нас зрозумілими.

Однак, хоч це несподівання від себе чогось доброго і непокладання на себе є Боже в нас діло, ми зі свого боку повинні докладати всіх зусиль, щоб здобути такий настрій, робити все, що можемо і що нам під силу, І я, брате мій, накреслюю тобі тут чотири вправи, з допомогою яких, при Божій помочі, можеш врешті виховати невіру в себе, тобто, щоб ніколи ні в чому не надіятися на себе.

а. Пізнай свою нікчемність і постійно тримай в думці те, що ти сам від себе не можеш робити ніякого добра, за яке міг би бути гід­ним Царства Небесного. Послухай, що кажуть богомудрі отці: Пет­ро Дамаскин запевняє, що «нічого немає кращого, як пізнати свою неміч і незнання, і немає нічого гіршого, як не усвідомлювати собі цього» (Грецьке Добротолюбіє, с. 611) св. Максим-Ісповідник вчить, що «основа всякої чесноти — це пізнання людської немочі» (Грецьке Доброт., с. 403); св. Йоан Золотоустий стверджує, що «тіль­ки той найкраще себе знає, хто думає про себе, що він — ніщо».

б. У цій справі шукай допомоги у Бога через теплі й смиренні молитви, бо це є Його дар. Якщо ти бажаєш отримати його, то насамперед тобі треба вкорінити в собі переконання, що ти не тільки не маєш про себе такої свідомости, але й здобувати її зовсім не можеш сам собою. Відтак сміливо стань перед величчю Бога і твердо вір, що з безмежного свого милосердя Він конечно подарує тобі таке пізнання себе, коли і як Він знає. Не допускай навіть малого сумніву, що ти справді отримаєш це. 

в. Звикай завжди побоюватися за себе і боятися своїх численних ворогів, яким не можеш протистояти навіть коротко; бійся їх великого досвіду вести з нами боротьбу, їх великого лукавства й засідок, їх переображення в ангелів світла, їх численних підступів і тенет, які вони таємно ставлять на шляху твого життя в чеснотах.

г. Якщо впадеш в який-небудь гріх, якнайшвидше звертайся до думки про власну неміч. Зрештою на те Бог і допустив твоє падін­ня, щоб ти краще пізнав свою слабкість, і таким чином не тільки сам навчився погорджувати собою, але щоб захотів бути погордженим й иншими через неї. Знай, що без такого бажання в тобі не­можливе відродження й вкорінення благодатного невір’я собі, на якому ґрунтується і бере початок істинне смирення, і яке саме має основу в згаданому досвіді пізнання власного безсилля і безрезуль­татносте надії на себе.

Із цього кожен бачить наскільки необхідно для того, хто бажає стати причасником світла небесного, пізнати себе, і як до такого пізнання Божа доброта приводить гордих і самонадіяних з допо­могою їх падінь, справедливо допускаючи їх впасти в той самий гріх, від якого, як вони вважають, є у змозі самі себе захоронити; щоб пізнали власну неміч і щоб більше не надіялися на себе як у цьому, так і в иншому випадку.”

Із книги Никодим Святогорець “Невидима боротьба”

Підготувала Тетяна Трачук